Селищенська гімназія Гніванської міської ради Вінницької області

 

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Хто там побував, цієї школи не можуть забути.

135 жителям нашого району свого часу довелося взяти до рук зброю, виконуючи так званий «інтернаціональний обов’язок». З них 58 осіб воювали в Афганістані, а 77- у В’єтнамі, Кореї, Єгипті, Сирії, Анголі, Югославії та інших державах.

Додому не судилося повернутись живими із Афганістану – 5 землякам – Тиврівчанам. Їх так і не дочекалися рідні, дружини, сини, донечки.

Війна тривала 10 літ. Ось уже минає 27 років від 15 лютого 1989року, коли останні військові частини вивели з країни, яку важко було зрозуміти. «Удень мирне населення – друзі, а вночі – чекай ножа в спину».

Проте у воїнів-афганців досі залишились страшні спогади. Рани минулого нагадують про себе. 

Поетеса-землячка Жанна Дмитренко про події Афганістану пише так:

 

                                  ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ

 

Туди йшли живі і здорові, 

А звідти - у «чорних тюльпанах», 

Дорогами смерті і крові, 

Дорогами Афганістану.

 

Обов'язок чи традиція –

І все інтернаціональне... 

Ішли за чужі амбіції –

Так треба, цілком нормально!

 

Одержував хтось нагороди,

Робив хтось собі кар'єру, 

А хлопці вкраїнської вроди 

Лежали в чужих кар'єрах,

 

А хлопці козацького крою 

Лежали в чужинських горах -

І жертви вони, і герої, 

І мамине вічне горе.

 

Амінь вам, дурні політики,

Амінь вам, стратеги п'яні!

Хіба вас цей біль болітиме 

За вбитих в Афганістані?

 

І совість вас не замучила,

Що десь там на Україні

Ховали селом мого учня

У цинковій домовині?

 

Такого живого й веселого,

А було йому... вісімнадцять ...

Ті похорони по селах –

Як мітинги чи демонстрації.

                     * * *

Щоб занести у скали голі

Ясне сонце соціалізму,

Наші хлопці поклали голови.

Та про це говорити пізно.

 

Не постояли за ціною –

Дорогий ти, Афганістане ...

Із тієї війни чужої

Ми і досі зализуєм рани.

 

Мати й досі чекає звістки,

А про сина вже пишуть повісті...

І комусь би за це відповісти, 

Це у когось висить на совісті.

 

Ну, а ми, поки грім не гряне,

Чи засвоїли ті уроки?

Ветерани сидять, ветерани ...

Ветеранам по тридцять років. 

Сапає сива мати на городі

Сапає сива мати на  городі,

Немов святій земельці б'є чолом... 

Син недалеко, у своїй господі, -

На цвинтарі старому за селом.

 

Піт заливає очі, збилась хустка... 

Не розігнеться жінка і на мить.

Буяє все, цвіте. А в серці - пустка,

Вже стільки літ пройшло – воно щемить ...

 

Напитися б води – не має права:

На кару прирекла саму себе!

Такий був роботящий і ласкавий ...

Своє село оглядає з небес.

 

Там з батьком він на тракторному стані

Комбайн ремонтував, крутив гайки... 

Загинув в двадцять літ в Афганістані.

Над ним, над молодим, пливуть віки.

 

Так близько від городу до могили,

Отут би й спала, тут би і жила.

«Приляжу, сину мій, не маю сили,

Край тебе, край дороги, край села ...»

 

Дочка далеко, в іншому районі,

Синок же – близько, він тут назавжди...

А сніг блищить у матері на скронях, 

Хоч в зелені городи і сади. 

 

«Така вже спека, сину, сушить в грудях, 

Отак уже роками, день при дні.

Яка печаль нам,  синку, як нам трудно,

У хаті – лиш портрет твій на стіні.

 

А тут прийду, з тобою поговорю,

Ніхто не бачить... Літо, спекота ...

Не ми  одні, синочку, в цьому горі,

Збігають наші літа і літа.

 

Пливуть над цвинтарями на світанні – 

Колись летіли  кулями вони...».

Загинув син в далекому Афгані,

Загинули – в серцях живуть сини.

 

Водички принесе, сама нап’ється,

Казали, дуже пити він хотів... 

Отак весь вік, допоки серце б'ється.

Старіє мати – син не постарів.