Сльоза зорі стоїть над обеліском,

Сховавши клопоти людські і сни.

Сьогодні ми поклонимося низько

Усім, хто не прийшов з війни...

Ішли солдати в бій із ворогом, проливаючи кров за кожен клаптик рідної землі, за кожну хату. Комусь із них випало щастя пережити роки воєнного лихоліття, а комусь судилося спочити вічним сном, так і не побачивши мирної блакиті неба. Проте їх навік об’єднали любов до Батьківщини і мрія  про її щастя.

70 років віддаляють нас від подій, які відбувались у роки Великої Вітчизняної війни. У нашому селі вже немає тих, хто наближав день визволення України від фашистських загарбників. Але є спогади ветеранів, записані учнями під час їх відвідування ще за життя.

Сьогодні можемо лише побувати на братських могилах, щоб віддати честь і шану  полеглим у боях за наше світле, щасливе життя.

Багато років у школі діє загін «Милосердя», до складу якого входять учні 8-10 класів. Ці учні часто бувають на могилі дев’яти загиблих партизанів, яка знаходиться на кладовищі. Вони впорядковують її, весною садять квіти. Кожного року 27 грудня 1943 року ( в цей день поліцаї і німці через зрадника довідались про місце переховування партизанів. Частину   їх під час перестрілки було вбито, а решта – згоріли живими, але не здались ворогам) на їхній могилі учасники загону читають вірш жительки смт Тростянець про подвиг узагальненого образу партизанів  – Льоні. Прізвища його ніхто не знає, так як він був не тутешнім. Щороку в День Перемоги учні кладуть на могилу партизанів гірлянду із живих квітів. Сучасне молоде покоління лише так може вшанувати пам’ять про загиблих під час окупації України фашистськими загарбниками.

У центрі села, над дорогою, височіють куполи  церкви. Там часто дзвонять дзвони за загиблими в роки фашизму. А їх братська могила, в якій   покояться тіла 243 односельчан, зовсім поряд – солдат стоїть на сторожі мирного життя.

У  1973-1974  р.р.  вдови ( жителі вулиці Кірова) з власної ініціативи висадили  дерева,  які з роками стали  парком- символом пам’яті про полеглих у боях їхніх чоловіків, синів, дочок у роки боротьби із ненависним ворогом. З нагоди 60 – річниці  з Дня Перемоги  мешканці  встановили в парку своєрідний пам’ятник-стелу.

Шелестять дерева листочками... У тому шелесті радість і горе, зустрічі й прощання їхнього обірваного життя.

У дні  звільнення села, України, святковий День Перемоги учні урочистою ходою зі свічками вшановують пам’ять про полеглих односельчан в боях у грізні роки. Вони  підтримують  у дні скорботи вдів, рідних, близьких.  Адже пам’ять потрібна не мертвим, а потрібна живим!

Часто проїжджаючи трасою Селище-Гнівань, дивимось на пам’ятник, який встановлений на місці фашистського концтабору з початку осені  1941року до наближення фронту 1944 р. по звільненню України від гітлерівців. Внаслідок звірячих знущань, важких антисанітарних умов життя, холоду, голоду, різних хвороб  тут було знищено 6700 військовополонених. Вони хотіли жити. Просили  про допомогу місцевих жителів, які пробирались до колючої огорожі в два ряди, щоб кинути кусень хліба.  З допомогою місцевих патріотів багатьом в’язням вдалось втекти. Серед них  відомій підпільниці - Лялі Ратушної.

Наблизившись до території працівників внутрішніх справ, знову стоять пам’ятні знаки загиблим землякам у роки фашизму.

Стає моторошно від того, що сини і доньки України лежать в сирій землі, і тільки сіре холодне каміння, горбочок землі нагадують про них. Скільки їх!? Невідомо. Так як невідома кількість загиблих односельчан у роки війни. Пошуки тривають місцевим краєзнавцем Бондарем Д.А. За 20 останніх років він віднайшов 188 імен. І це ще не все.

Вчитуючись в такі спогади, дивлячись на пам’ятні знаки, мимоволі навертаються сльози. Минуле подібне на сучасне. Благаєм Всевишнього, щоб таке жахіття ніколи не повторилось.