проходять заходи з нагоди річниці від дня народження та смерті відомого генія, великого поета, письменника, художника Тараса Григоровича Шевченка. На перерві прозвучала радіопередача «5 хвилин поезії поетів-земляків», тема якої: «Тарас Шевченко – сонце України».       Бібліотекарем підготовлена виставка літератури, цікаві відомості про життя та творчість поета, вірші. 

 

 

 

До тебе, Тарасе, іду.

Як земля навесні, очищаюсь.

Я молюсь над твоїм "Кобзарем",

Над твоїм "Кобзарем" сповідаюсь.

Неправда і злидні, розпуста і хамство...

Буває, аж вию від болю.

Й тоді вже до тебе іду

І раджусь з тобою ...

Твої вірші - то корінь життя,

То живої води джерельця.

Струменять, струменять, струменять...

І торкаються серця.

Твої думи й пісні

Солов'ями летять до людини,

І співають, і плачуть, як струни живі,

Й розцвітають квітками калини.

Ну, а біль твій і гнів,

Як вітер, буреломні, ревучі...

Закипає вода у Дніпрі,

І здригаються кручі.

Твій "Кобзар" - то святеє письмо.

Йому вічно судилося жити.

Я молюсь над твоїм "Кобзарем",

Бо навчив Україну любити.

 

 

Батьку Тарасе, біда в Україні. 

Пекло пани розвели, 

З голоду люди вмирають, 

Діти з торбами пішли.

 

Ти писав про панщину колишню. 

То не те, не те, не те... 

Ти поглянь на панщину сьогодні, 

То волосся дибом поросте.

 

Ті колишні щось та будували, 

Щось садили. Хай собі росте. 

Інші ж все до нитки розорили, 

Наче кінець світу настає.

 

Батьку Тарасе, біда в Україні, 

Злочинці до влади ідуть. 

Людей поробили рабами, 

Скуповують все й продають.

 

Ти писав, що люди бідували, 

Жали в пана за десятий сніп. 

А тепер не платять нам нічого, 

Вже й забули, коли їли хліб.

 

Ти оспівував садок вишневий 

І ставок, неначе полотно. 

Від садків одні пеньки лишились, 

А в ставках затруєне багно.

 

Батьку Тарасе, біда в Україні, 

Як дикі собаки живем. 

І сниться нам воля у чистому полі 

І Гонта, й Ярема з ножем.

 

 

 

Оксаночка мила і гнівна Марина, 

Марія і Ганна, і та Катерина... 

Тарасові музи, кріпацькі мадонни, 

Краса чорноброва і розпач бездонний.

 

Оплакано в кожній бідацькій хатині, 

Прочитано в кожній селянській родині 

Про чорнії брови і карії очі, 

Про мрії дівочі й недолі жіночі.

 

Минають епохи, проходять століття –

Ті ж музи, як зорі, у вічності світять: 

Оксаночка мила і гнівна Марина, 

Марія і Ганна і та Катерина, 

Маленька Мар'яна й терпляча Ярина, 

І мати стражденна, і вся Україна.

 

 

 

Сторіками лилась мужицька кров,

І довго чувся плач Ієремії... 

Рядилось зло пекельне у добро,

Тяглись шляхи недолі верстовії.

 

А ти все бачив, всім перекипів 

Тяжкою українською добою, 

І голодом, і жахом Соловків, 

Новим кріпацтвом, бідністю, війною.

 

І знову ти страждав і помирав,

Орли довбали серце Прометею,

А твій народ все сіяв і орав, 

Все під твоєю думою-зорею.

 

І всі несли тобі пісні й вінки: 

Хто від душі, а хто - лише по чину,

І в ґудзиках цинових землячки

На розсуд свій творили Україну.

 

Та цур їм, в нас такий сьогодн  і день –

До нього всі ми йшли за Заповітом,

Ми несемо тобі вінки пісень,

А ти стрічай нас, батьку, із привітом.

 

Не сердься на дітей, не хмур чоло, 

Що ми себе не вмієм шанувати,

Що на своє пісенне джерело

Не боронили ставити загати.

 

Оце такі ми, батьку, отакі,

Самі до себе, часом, як чужинці,

Дороги наші знову нелегкі.

Та виживем, як завше, українці!

 

Пісні дзвенять. В розмаї - прапори, 

Це йде народ до тебе, а не маси! 

Ти бачиш нас з Чернечої гори. 

Ти бачиш все, ти чуєш все, Тарасе.

 

Подай нам знак, і нас нарозуми –

Дітей своїх, і досі нерозумних, 

І відведи всі блискавки й громи, 

Розвій невіру і невчасний сумнів.

 

Везем тобі подільський коровай 

І слово нелукаве, незрадливе –

Прийми, поете, гніву не тримай 

І словом осіни сади і ниви.

 

Дзвінкі, пісенні Бугу береги,

І верби, і старі, як світ, пороги, 

Додай нам сили, твердості й снаги 

На всі, які судилося, дороги.

 

В дорозі ранній нам стеливсь туман, 

Але вставало сонце за туманом. 

У Києві твоїм шумить Майдан, 

І діється молитва над Майданом...

 

Твій Заповіт, як великодній дзвін, 

Нам не дає забути і заснути. 

Прийми від вінничан низький уклін 

І хліб, і сіль, і слово, і покуту...

 

 

Якби ти встав, Тарасе, нині, 

То з розпачу напевно б зліг. 

Страшні часи на Україні... 

І, звісно, красти ти б не зміг.

 

Не зміг би інших обдирати, 

Принижувати, зневажати, 

І хабарів в них вимагати, 

Не дивлячись, чи син чи мати.

 

Давно не лине спів із хати. 

В тій хаті плачуть як колись... 

Зажурена коло дитяти 

Сумує мати... Подивись:

 

Ціни на гречку і вівсянку 

Таких висот уже сягнули, 

Що голова болить вже зранку. 

А ще ціну на газ підняли...

 

Звичайно, хвилі й нині сині. 

Як завше верби б'ють чолом. 

Лежать на греблі довгі тіні, 

Та все не наше вже кругом.

 

Ставок і риба вся в оренді, 

А гребля теж не наша буде, 

Її господар дудлить бренді, 

А самогонку — прості люди.

 

Селянин гнеться, як і гнувся, 

Дзвенить-виспівує коса. 

Господар на землі змінився... 

Його дружина, мов оса.

 

Труд, звісно, всьому голова, 

Та трударі всі босі й голі. 

Прибрали їхні всі права. 

Працюй до скону — ти на волі!

 

Машини мудрі там і тут 

Людини працю замінили. 

І руки звільнені, без пут... 

Бо сотні трударів звільнили.

 

Розруха мов в часи навали... 

Щодень одне село зникає. 

Державний акт на землю дали. 

Закон про продаж нас чекає.

 

Ціна на хліб росте щоденно, 

на комунальні, газ і воду. 

Струм електричний теж буденно 

Дорожчає... Все для народу!

 

Полегшень, звісно, не чекаєм. 

І не хвилюєм Кобзаря. 

Лише на Бога уповаєм... 

Гори надіє, мов зоря!

 

Кобзар сказав би небагато, 

Зібравши зморшки на чолі: 

«О, Господи, Вкраїно-мати, 

Це ж просто пекло на землі!»

 

І дорослі,  і діти шанують геніального українського поета та художника.

10 березня 1861 року перестало битися серце великого поета.

Але його думи живі. Він є всюди. Він приходить нині, як свій. Його вітають щиро люди на всій Україні.

Він здобув нам славу, як ніхто на світі.

А та наша слава не вмре, не загине.

Наш Тарас Шевченко – сонце України.