і двох не буває. Місця, де народилися ви, завжди святі. Не можна забувати рідну хату, пісню, що мати співала малому, коли засинав, стежину до хати, що босим колись протоптав. 

У рідному краї і серце співає. Тут кожна билинка і кожна травинка вигойдує мрії. Під вікнами ростуть мальви, в саду материнка, які оспівані в українських піснях.  

Вечорами по всій Україні в садах співають солов’ї. Вже стали крилатими слова: «Без рідної мови, без пісні, без мами збідніє земля назавжди».

Хато, моя рідна батьківська хато! Вона навчає вас цінувати хліб і сіль, піднімати з підлоги ненароком випущену крихту. Вона навчає вас змалку поважати старих, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним, роботящим. Підете ви в життя з батьківського порога. Але, де б ви не були, ніколи не забувайте батька, матір, свій дім, у якому ти вперше глянув на світ.

Птахи, й ті повертаються з-за далеких морів до своїх гнізд. Їх кличе голос домашнього тепла, голос життя. Там, десь на них чекають напівзруйновані, але рідні гнізда.  А ми люди. То чому ми маємо забувати про гнізда свої. Будь благословенна, хато моя!

Поети-земляки в своїх віршах пишуть так:

 

 

М.А.Тростогон

Як часто сниться рідна хата..

Як часто сниться рідна хата,

Пожитки в ній прості, скупі.

Родина щира й небагата,

Села провулочки сліпі.

Проте ці спогади, як пісня,

Спливають в нам'яті моїй:

То вітру подих лиховісний,

То тихий, свіжий ранковій.

То Буг сердито хвилі носить,

В свинцевих хмарах піна їх...

І навіть чайки стоголосі

Черкають крилами по них.

То Буг спокійний, наче сонний,

В росі купається трава,

Мантачок чути передзвони

І косарів звучать слова.

Сховався Буг в просторих гонах —

Серед полів, в крутих ярах.

А сонце променів погони

Вже кинуло на димний шлях.

Заснули тіні верб крислатих,

Тополь ряди навкруг садів...

Як часто сниться рідна хата,

Та тужно кличе до батьків!

І так зове, так кличе знову

До берегів і тих гаїв,

Де полюбив поля й діброву,

Де перший кусень хліба їв,

Де вперше стрів я чорноброву,

В народу вчивсь співать пісень.

Де полюбив народу мову

І в праці щирій світлий день.

На станцію Гнівань женуть „куркулів".

 

На станцію Гнівань женуть "куркулів", 

Замучених, чорних од муки: 

На плечах — жебрацькі торби сухарів, 

Малечу побрали на руки.

 

Забрали останню корівку з двора, 

Коня відібрали і душу... 

Кругом оточили, гукнули: "Пора!"

І натовп покірливий рушив.

 

Конвойний гвинтівку знімає з плеча, 

Підштовхує діток у спину... 

Закрутка з махорки і лють у очах, 

Кида матюки безупинно.

 

Можливо, не відає, що його жде, 

Чи завтра, чи у тридцять третім, 

Що  світле майбутнє й його заведе, 

У пазурі лютої смерті.

 

На станцію Гнівань вели "куркулів", 

Позбавлених правди і долі... 

Відірвані підло від клаптя землі, 

Померли в сибірській неволі...

 

 

Р.П.Шевчук

      Рідній Полтавщині

Теплу землю тримаю в долонях. 

Пахне хлібом, любистком, селом, 

Бачу батька зі сріблом на скронях 

І нахмуреним мудрим чолом,

 

Як проводив нас кожного з дому, 

(А нас семеро в нього було), 

То просив не забути потому 

Рідну неньку і миле село.

 

Розметала нас доля по світу –

Чотирьох вже забрала земля. 

І сумую щодня без просвіту, 

Мов листок, що зірвався з гілля.

 

Завжди хочу поїхать додому 

На могили до рідних батьків, 

В тихій сповіді вилити втому 

І припасти до їхніх слідів.

 

Сняться двір в спориші і лелека, 

Річка Оржиця в сумі беріз, 

Ой близька і така вже далека 

Ти, Березівко рідна, до сліз.

 

Ой, яка ж ти талантами плідна,

Життєдайна полтавська земля,

Серця жар віддаю тобі, рідна,

І горджусь, що я донька твоя!

 

 

С.І.Блонська

Береги любові

Від'їду й знову повернусь 

До отчого порогу.

В дитинства світлу таїну 

Ведуть мої дороги.

 

Все започалось від добра, 

Що мама засівала. 

Любові найцінніший скарб 

Мені вона віддала.

 

Від'їду й повернуся знов 

У береги любові, 

перепливу ріку човном, 

Ріку тепла й любові.

 

 

Кухарук Віра

Спогад

 

Ти колись із села, мов з гнізда голуб'я, 

Враз злетів і подавсь у світи неозорі. 

Пам'ятаєш той сад, де ти яблука рвав, 

І де з шляху Чумацького сипались зорі?

 

Пам'ятаєш той день, як ішов із села, 

Поспішав світ широкий спізнати. 

Та стежина від отчої хати вела –

На порозі стояла засмучена мати.

 

Ти думками не раз повертався сюди. 

По подвір'ї так мріяв пройтися. 

Все облиш, в рідний дім сміло знов увійди, 

До високих тополь прихилися. 

 

Повернись до ланів, до трави, до струмка 

Де з матусею, батьком ходили. 

Повернись до галяви, до квітки, листка, 

Де маленьким черпав свої сили.

 

Тут коріння твоє. Тут родина твоя. 

Б'є джерельна вода з-під каміння. 

Напуває усіх: і старого й маля, 

І дарує всім людям натхнення. 

 

Ти водою з криниці себе освяти,

Життєдайна сила хлюпоче в долонях. 

І з містків калинових крокуй у світи, 

Роки сріблом виблискують на скронях.